Читати книгу - "Жити — пити"

«Нам», «у нашій біді»! До чого тут вона? Це його благородна пристрасть, його душевна рана, а їй не зрозуміти, як не зрозуміти всім заземленим, ницим та обмеженим людям.

Він так і сказав їй, повернувшись додому, тобто викричав в обличчя:

– Ти обмежена, і життя твоє примітивне, сміттєзбирачко нещасна. Ти ховаєшся за муром речей, ти без них ніщо, а такого, як я, усе це дрантя тягне донизу!

– Що ти верзеш? – вона провадила своє. – Позбавляйся свого! Не рухай того, що тобі

не належить! Зі своїм життям роби, що хочеш, а наше не рухай.

Вона зробилась скорботно-агресивною, дві зморшки залягли між бровами, а може, він не помічав їх раніше. Коли він ішов, ставала на порозі, змушувала вивертати кишені. Він грав вар'ята, хитрував та брехав. Хоча іноді щиро прагнув зупинитись, покласти цьому край. А вже не міг. Його мучило щось, особливо зранку, скручувало, стискало жорсткою пружиною.

– Гаразд! – сказав він, вчергове прийшовши до тями. – Гаразд! Ми йдемо в місто, – і побачив переляк на обличчях Надії та малого. – Разом ідемо в місто. Ти сама казала, ми нікуди не ходимо. То йдемо. Туди, де гойдалки, морозиво…

– …де кульки! – підтримав малий. – Великі повітряні кульки!

Вони повернулись майже щасливі. Майже щасливі, бо навіть у парку, коли малий пролітав біля них у кріселку на ланцюгах, робив коло за колом на каруселі, його погляд раптом зробився порожнім. Він раз у раз занурювався у свої думки, доводилось смикати його за руку. Виринав із глибин своєї самотності, починав усміхатися, переконуючи себе, Надію та малого: усе гаразд, усе як було колись, нема підстав для хвилювання.

Надія погодилась на тижневе відрядження. Після того погодилась, як психолог сказала їй:

– Виженіть його або йдіть самі геть, бодай на певний час. Залишіть його, сам-один він матиме більше шансів усвідомити свій стан і прийти до тями. Не треба йому більше допомагати, він, мабуть, з тих, кому треба опуститися на самісіньке дно своєї залежності, ось тоді він може відштовхнутися й піти вгору…

– Може?… – обережно перепитала Надія.

– А може й не відштовхнутися, – була відповідь. – Іноді такої альтернативи вже не виникає, бо відбулись незворотні зміни в особистості.

Після від'їзду Надії – малого вона завезла до мами – у кімнаті зробилося тихо, як ніколи. Він засмикнув фіранки і довго слухав цю тишу, вона, проте, була не повною – десь на верхньому поверсі скавчав пес, ходив ліфт за стіною, за вікном зупинилась машина з веселою музикою в салоні. Прислухався, чи не видобуде ще якихось звуків, а тоді підвівся й викликав перевізників з благодійної організації, дізнавшись номер телефону в довідковій службі.

– Меблі потрібні?… У гарному стані. Ліжка, доросле і дитяче, шафа, стіл… Самі, зрештою, побачите. Приїжджайте, забирайте.

До кінця тижня він вже ледве пересувався кімнатою – хворі очі, коричневе обличчя, зігнутий, як старий дід. Виходив ненадовго, на півгодини, не більше, повертався, волочачи ноги. «Щось ви погано виглядаєте… – зупинила його двірничка. – Нездужаєте?… А де ваші?…» Він махнув рукою, показав на горло: хворію.

Кімната лякала його тепер, спустошена, лунка й холодна. Чомусь тут робилося дедалі холодніше. Ніби речі віддавали їй своє тепло, коли були ще тут, зігрівали собою повітря. Порожні книжкові полиці біліли кістяком гігантської рибини, викинутої на берег, висушеної сонцем, просоленої морською ропою.

Приходила мама, налякана тим, що його телефон не відповідає. Дзвонила у двері:

– Синочку, відчини! Це я, синку!

Не відчинив. Написав есемеску: «Повернуся – подзвоню сам». Мовляв, заклопотаний, поїхав у справах.

Дев'ятого дня Надія стала на порозі як вкопана. Але ніби й не здивувалась, як ніби чекала, що побачить порожню кімнату.

Він кинувся до неї, притиснув до грудей. Вона обхопила його руками.

– Я вудки свої виніс, – прошепотів він їй у шию.

– Що? – не зрозуміла вона.

– Я своїх вудок позбувся! – голосніше повторив він і розреготався. Його сміх пішов луною вгору, відбився від стелі, від стін. – Узяв свої улюблені вудки!., і виніс їх!.. у двір!!

Він не зміг говорити далі. Реготав як скажений, до сліз. Перед очима стояла картина: він залишає своє багатство, притуливши до стіни бойлерної, і йде, не озираючись, але не встигає зробити й кількох кроків, як повертає голову на шум позаду себе і бачить, як два бомжі тягнуть вудлища кожен до себе. Він пришвидшує ходу, зривається на біг, геть звідси, геть, а все одно чує за спиною хруст зламаної вудки та вигук: «От собака! ні собі, ні людям!»

Надія мовчки дивиться у його темне обличчя із запалими щоками, у його дикі страшні очі. Його струшує регіт, він не може зупинитися. Нарешті переходить на стогін-виття, а тоді лише мовчки розхитується.

– Ну що мені робити? – нарешті каже Надія, в її голосі жодної барви. – Скажи, що мені зробити?…

– Пішла ти…

Вона стиснула губи, потерла їх пальцями. Зараз будуть сльози, будуть плачі, подумав він роздратовано, але ні, вона не заплакала. Наблизилась до вікна, обережно розсунула фіранки.

Порожнє підвіконня, без фіалок. Там, де стояли вазони – відірваний листочок та крихітна засохла блідо-рожева квітка.

Кілька хвилин вона мовчки шукала валізу, не знайшла, розіпхала свої та малого речі по пакетах із назвою продуктового супермаркету, тоді озирнулася з порога, втомлено, байдуже.

– Я знаю, що мені робити. І ти роби зі своїм життям, що хочеш. А наші життя не чіпай.

Друзі десь були, не зникли ж вони з білого світу, десь існували. Але він не відчував більше їхньої присутності, ніби перекреслив усе, що було, позбувшись спільних фотографій, улюблених компакт-дисків, вудок, з якими сиділи колись на березі ставка, казанка, у якому варили юшку на вогнищі. Тепер після коротких зустрічей залишалась гіркота і та сама спустошеність, що чигала на нього вдома. Друзі вже не потребували його, як раніше. Навіть Сашко щоразу чекав, коли можна буде нарешті сказати: бувай, старий! Не пропадай! Усі відвернулись від нього.

Він думав: ще не вечір, дійду до краю – тоді розвернусь. Пройду весь цей шлях. Коли не залишиться більше нічого, я зупинюсь, бо ж не буде вже що виносити. І тоді ця зараза відступить. Але наразі вона не відступала, крутила ним, викручувала, вив'язувала вузлом. Прокинувся від страшних звуків. Здається, він стогнав, казав комусь: от бісова скотина! Сам у порожній кімнаті.

Уже майже нічого не залишилось. А воно і далі не попускало. Мабуть, матрац, горня і ніж теж входили у